Інформація на цьому сайті не оновлюється. Відвідайте наш новий сайт

Професор Василь Гулай: «Україна впоралася з травневими викликами інформаційної війни, але що далі?»

Українські спецслужби та поліція адекватно відповіли на чергові травневі загрози, пов’язані з відзначенням 9 травня. Однак це далеко не кінець інформаційно-психологічної війни Росії проти України. І слід розуміти, що ефективної інформаційної політики не можна очікувати без вирішення актуальних внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем.

Події останніх двох з половиною років переконливо довели, що коли державні інститути або дезорганізовані, або виявились неготовими до відповідної роботи, важливим субʼєктом захисту інформаційної безпеки держави стали інститути громадянського суспільства, а також активні – передовсім у соціальних мережах – українські громадяни.

Росія не досягла очікуваних результатів

По-перше, українське суспільство, громадяни та державні інститути в цілому спільними, інколи навіть не усвідомленими та не конче координованими зусиллями, достатньо ефективно протистоять інформаційної-психологічній війні як частині гібридної геополітичної стратегії реваншу путінської Росії. Тут я виходжу з того, що ж таке «інформаційно-психологічна війна» у сучасному розумінні.

Отже, ця війна є сукупністю різних форм, методів і засобів впливу на людину з ціллю зміни в бажаному напрямку її психологічних характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, установок, мотивів, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості в цілому.

Чи досягнула Росія очікуваних результатів? Однозначно, ні. При чому такої думки дотримуються не тільки вітчизняні фахівців, але й закордонні колеги. Останнім часом доволі часто доводиться приймати участь у різних безпекових науково-практичних конференціях у Польщі. І такою, зокрема, є думка багатьох польських колег. Більше того, багато із них бачать загрозу посилення інформаційно-психологічної війни Росії проти їхньої країни.

Є яскравий приклад оперативної та ефективної діяльності польських спецслужб останніх днів, коли фактично було паралізовано діяльність прокремлівської партії «Зміна» через затримання керівництва, вилучення відповідних технічних засобів ведення інформаційно-психологічної війни.

По-друге, створення українського Міністерства інформаційної політики в умовах війни є цілком виправданим. Але з огляду на особу його керівника, це відомство відразу отримало відому назву «МінСтець», що не додає йому позитивів в оцінці активної української медіа-спільноти, яка сама досить успішно протидіє російській інформаційно-психологічній агресії.

Та по-третє, постає питання, чи можна повністю позбутися пропагандистського та маніпулятивного впливу? Цілком очевидно, що ми, особливо в умовах війни, яка ведеться інструментами сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, не можемо позбутися впливу ворожої пропаганди та не стати жертвами її відвертих маніпуляцій. Натомість можна говорити про мінімізацію цього негативного впливу, ступінь чого значним чином залежить від індивідуальних особливостей людини, її світоглядних орієнтацій, життєвого досвіду, соціального оточення тощо.

Як проміжний висновок – якою б потужною не була робота відповідних державних органів, надзвичайно багато залежить від конкретного споживача інформаційного контенту. В актуальному українському суспільно-політичному контексті я б не надавав такої вже великої ваги негативному інформаційно-психологічному впливу російських спецслужб та їх «пʼятої колони» в Україні, а зосередився на вирішенні набагато важливіших внутрішніх проблем.

Інформаційно-психологічної війни з Росією ми якщо й не виграли однозначно, то, принаймні, не істотно програли. А певні втрати можна компенсувати вагомішими здобутками в інших сферах та потім використати для власного інформаційно-психологічного контрнаступу.

Нові виклики

У цілому можна сказати, що українські спецслужби та поліція адекватно відповіли на чергові травневі загрози, пов’язані з відзначенням 9 травня. Загострення внутрішньополітичної ситуації в Києві, Харкові, Одесі чи Львові не відбулося. А картинка російських пропагандистських ЗМІ й так наперед була заготовлена. Прикро, звичайно, за Львів, бо після ефективних заходів місцевого СБУ для мінімізації загроз з боку нечисельного, але досить агресивного, ультралівого середовища, події навколо спроби знесення памʼятника одному із пропагандистів комуністичної способу життя в західноукраїнській літературі 30-х – початку 40-х років минулого століття Степанові Тудору (причетність якого до злочинів сталінського тоталітарного режиму не доведена) особливо 9 травня є безумовною провокацією, яка потребує відповідної правової та політичної оцінки.

Нові можливі виклики пов’язані із тим, що після перемоги Джамали на Євробаченні, безумовно, можна очікувати провокацій з боку Росії, які будуть спрямовані на те, щоб зірвати проведення конкурсу в Україні в 2017 році.

Але для початку я би поставив питання, якими державницькими мотивами керувався фінансів України Олександр Данилюк, який обіймав вагомі посади при президентах Януковичу та Порошенкові, коли декілька днів тому озвучив захмарну суму витрат на проведення Євробачення-2017 та поставив під сумнів здобутки України від перемоги Джамали? З огляду на наявні у нього офшори, зовсім не віриться, що пан міністр турбується про бюджет України. Ці слова та поспішну заяву міністра культури Нищука щодо присвоєння Джамалі звання народного артиста України, що є само по собі рудиментом нашого совєтського минулого, не можуть применшити перемоги Джамали загалом, що також є символічною перемогою України в інформаційно-психологічній війні з російським агресором.

Показовий піар не замінить реальних кроків

Загалом інформаційну політику слід розглядати в широкому контексті, адже вона тісно повʼязана з іншими сферами. А тому ефективної інформаційної політики не можна очікувати без вирішення актуальних внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем.

За час, який прийшов від перемоги Революції Гідності, анексії Криму Російською Федерацією за цілковитої бездіяльності тодішнього (значним чином, з огляду на персоналії, то й теперішнього, керівництва України) та протистояння інформаційно-психологічній та збройній інтервенції Росії на Донбасі, найпотужнішим гальмом на шляху соціально-політичної модернізації нашої країни залишається політична корупція, що мімікрувала до нових інституційно-процедурних практик.

Показові піар-акції щодо виявлення та покарання за ознаками корупційних правопорушень окремих високопосадовців заполонили медійний простір України, але не здатні ввести в оману ні переважну більшість критично мислячих українських громадян, які відстояли своє право на життя в європейському політико-правовому просторі в криваві дні Євромайдану і ведуть боротьбу із зброєю в руках чи волонтерською працею проти агресора та його колаборантів, ні цивілізований світ, який теж чекає невідкладних та ефективних кроків у справі модернізації України.

Політична мімікрія як стратегія маскування, що полягає у підміні образу, імітації політичної діяльності, яка є не адекватною справжнім ціннісним орієнтаціям її акторів, а вміло вибудованою бутафорією, що ґрунтується на псевдопатріотизмі, псевдогаслах, псевдообіцянках, орієнтованих на завоювання владних повноважень, – це, на моє переконання, є найбільшими викликами для України на сучасному етапі.


Василь Гулай,
доктор політичних наук, професор,
завідувач кафедри міжнародної інформації
Національного університету «Львівська політехніка»