Інформація на цьому сайті не оновлюється. Відвідайте наш новий сайт

Доцент ІАРХ Ореста Ремешило-Рибчинська вшанувала пам’ять своєї мами виданням збірки її спогадів і поезій

У запрошення на цю подію Ореста Ігорівна винесла епіграфом рядок одного із віршів мами Рогніди Сендецької: «Уявім, що ми ще молоді...». Наприкінці минулого року вона відійшла в інший світ за півроку до свого 85-річчя. Могла б ще жити і жити. Але хвороби не обирають. Чатують вони і на медиків.

Відомий львівський лікар, кандидат медичних наук Рогніда Сендецька чимало років працювала завідувачкою відділу мамології (патологія молочної залози) в Онкоцентрі, що на вулиці Гашека (колишня Бронева). Свого часу була активною членкинею Львівського відділення Українського лікарського товариства, очолювала Клуб львівських медиків імені Юрія Липи. І це невипадково. Юрій Липа був лікарем в УПА, а батько пані Рогніди Ілько Сендецький лікував вояків дивізії «Галичина». А ще Рогніда Ільківна була активною учасницею хору львів’ян «Рута».

Перед тим, як покинути цей світ, вона просила доньку виконати її останню волю – видати збірку її поезій і спогадів. Цілком закономірно, що презентація збірки відбувалася у камерній атмосфері – у невеличкій шляхетній кам’яниці на вулиці Кармелюка, де розташований офіс Українського лікарського товариства і Музей історії галицької медицини. Рогніда Ільківна була тут частою гостею і господинею.

На вечір її пам’яті прийшла велика родина Орести Ремешило-Рибчинської, працівники Інституту архітектури, колеги Рогніди Ільківни з Онкоцентру, шкільні та інститутські подруги. А її поезії проникливо декламували народні артисти України Леся Бонковська та Роман Біль з театру імені Марії Заньковецької.

Уявім собі, що ми ще молоді, –
І кров бушує в нашім тілі.
Ми коримось таємному чутті.
Пнемось активно вгору, до зорі.
Й гадаєм мертво – «Там вгорі
Є ТЕ, – що треба нам в житті!»
Але те Те без поцілунку, без кохання,
На старість зводить нанівець життя, один дерзання...

У лірику і публіцистику Рогніди Сендецької впліталися музичні твори у виконанні рідного їй нев’янучого з роками хору «Рута».

Ця збірка поезій водночас і мемуари, що мають неабияку історичну цінність. Читачів, особливо поважного віку, збентежать спогади про далеку молодість батьків Розалії Ільківни – Розалії Маціборко та Ілька Сендецького, коли вони вчилися на лікарів у Празі. Там вони і познайомилися, а потім була Познань, де відбувалася процедура нострифікації медичних дипломів.

Цікаві були спогади учасників вечора про «золотий вересень» 1939 року, про «культуру» червоноармійців на теренах Галичини. До речі, Ільку Сендецькому радянська влада не вибачила перебування в дивізії «Галичина». Покарання відбував у Сибіру.

Рогніда Сендецька вступила в медінститут, приховавши долю свого батька. Недаремно одна з її подруг на презентації сказала: «Життя навчило нас мовчати...». Вступ Рогніди Сендецької до медінституту був під загрозою. Ніби не пройшла за конкурсом. Рогніда написала скаргу до Києва. Приїхала комісія, подивилися оцінки – і дівчину зарахували.

Зі спогадів її колежанок можна зробити висновок, що студентки того часу аж ніяк не були «синіми панчохами». Вчилися добре, але сачкували з нецікавих лекцій, бігали на «танцульки», часом хлопці могли пляшечку «Кагора» «роздусити» і спокусити на це одногрупниць. А взагалі вона дотримувалася здорового способу життя, блискуче грала у волейбол. Пані Рогніда (друзі і рідні кликали її ніжно Роня) працювала спочатку у Бориславі. Туди приїздив і її майбутній чоловік Ігор Ремешило. Жили душа в душу.

Пан Ігор був знаним скрипалем Львівської філармонії, першою скрипкою оркестру. Раптово пішов із життя 2002 року. Через 10 років пані Ореста вшанувала його пам’ять літературно-музичним вечором у Музеї Соломії Крушельницької. Тоді у газеті «Аудиторія» було вміщено публікацію «Довге відлуння першої скрипки». Донька має підстави пишатися своїми батьками і дуже хоче, щоб добра пам’ять про них жила не лише у родинному колі, а й у серцях багатьох людей.

Для Рогніди Сендецької знайшлося у той вечір чимало теплих слів. Її руки хірурга – сильні і водночас ніжні, чутливі – порівнювали з грою на арфі. А ще відзначали, що вона не лише віртуозно оперувала, а й дбайливо, ніби найближчих людей, виходжувала пацієнтів після операцій.

Від подруг мами пані Ореста дізналася у той вечір, що її хрестив отець Роман Цегельський. Господарка вечора пригостила гостей полуничним тортом, який навчила її пекти мама. Спогадам, здавалося, кінця-краю не буде. Ореста переживала, що не встигла сказати завершального слова. Але це слово завершує збірку маминих поезій:

Твоя душа освітлює нам дорогу у життя,
Твої очі зігрівають небо над нами,
Твої руки благословляють нас на добро,
Незабутня Ти Татова Зіронька – синьоочка, –
Спи спокійно, рідна наша Мамо, Бабусю.