Інформація на цьому сайті не оновлюється. Відвідайте наш новий сайт

Доцент кафедри філософії Ігор Карівець: «Щоб не спіймала рутина, в житті має бути місце для дива»

Щойно ми повернулися з літнього відпочинку, ще навіть не звикли до темпу навчальних буднів, а вже маємо пристосовуватися до різкого осіннього похолодання. Дощем і холодним вітром зустрів Львів студентів із різних куточків України, а першокурсники ще мають прижитися у ще наразі чужому місті, в новій оселі, без батьківської опіки. З накинутими стереотипами неминучості «осінніх розлук», невпинним скороченням дня, наближенням зими ми всі ризикуємо зіткнутися з депресією… Про те, як уникнути такої неприємної зустрічі, розповів доцент кафедри філософії Інституту гуманітарних та соціальних наук Ігор Карівець.

На диво треба дивитися

– Ігоре Володимировичу, нещодавно у Видавництві Львівської політехніки вийшла друком Ваша монографія «Повсякдення: між трансценденталізмом та дивовижністю». Я думаю, проблема повсякдення – одна з причин осінніх депресій. Чи трохи помиляюся?

– Повсякдення – це універсальна категорія, яка стосується всіх. Буття людини між народженням і смертю – повсякденне. Ми не можемо втекти з нього. Проте володіємо трансцендентальним (тим, що одвічно притаманне розсудку і зумовлює досвід). Наперед визначено, до чого маємо більші здібності. Людині треба тільки пристосуватися до тих умов, в яких вона є від народження, звикнути до цього повсякдення, водночас набираючись різних звичок: позитивних і не дуже. Вони допомагають жити. Наприклад, досвід зав’язування шнурків на взутті: ми робимо це не задумуючись – заощаджуємо таким чином енергію на можливість виходу за межі буденних схем. Поняття «повсякдення» двояке. За допомогою повсякденних звичок ми зберігаємо енергію і час, але в рутинних життєвих схемах людина втрачає себе. Сковорода заповів написати на надмогильному камені: «Світ ловив мене, але не спіймав». Студенти розуміють ці слова як потребу філософа ізолюватися від світу. Але Сковорода мав на увазі, що його не спіймала щоденна рутина. У його житті було місце для дива.

– Молода людина переїжджає навчатися в чуже місто… Це вже не повсякдення, але не завжди вона є приємно здивована. Як з погляду філософії пояснити її психологічний стан?

– Спочатку першокурсник опиняється поза повсякденням. Протягом короткого часу він може дозволити собі робити те, що хоче; декілька тижнів почувається собою. Але дії і вчинки повторюються, повсякдення повертається та з часом починає обтяжувати. Це тому, що перші враження потьмяніли, і студентові потрібні нові враження. Він може вдатися до алкоголю, ходити на дискотеки. Молодь прагне втекти від повсякдення, бо не розуміє, що кожна втеча – лише ілюзія. Ми не можемо втекти від буденності, бо потрапимо в іншу буденність, інші звички.

– Де тоді шукати дива?

– «Диво» – від дієслова «дивитися». Інакше кажучи, «диво» – це мистецтво дивитися на світ. Якщо ми звертаємо увагу на світ, він не може не дивувати нас. Тут не йдеться про теологічні чудеса, скажімо, про об’явлення Богородиці чи мироточення ікони. Треба прагнути бачити дива в кожному дні. У китайців є церемонія пиття чаю. Якби ми також звертали увагу на те, що та як робимо, то буденні речі могли б перетворитися на святкові ритуали. Зрештою, ми розуміємо, що буденні справи важливі, коли втрачаємо можливість звичного ранкового кавування, вечірніх розмов з батьками, навіть прибирання. До дива ведуть осмислені зміни повсякденних схем. Негативна подія також може підштовхнути людину до кроку поза буденність, якщо ми проаналізуємо й усвідомимо свою образу, розлуку або й чиюсь смерть.

Соцмережі – не крок за межі…

– Але ж є негативні звички. Чи варто їх перетворювати на ритуали?

– Нинішні студенти не оперують словами позитивний/негативний, правильний чи неправильний. Вони думають про те, що принесе їм задоволення. Повсякдення акцентує на потребі тілесного задоволення, бо тіло є в центрі буденності. В повсякденні не говорять про душу, але про здоров’я, силу, вічну молодість. Алкоголізм та інші шкідливі звички, до яких людина вдається, аби втекти з буденності, насправді є її підсвідомим намаганням викреслити себе, знищити. Фройд казав, що в людини є два інстинкти: життя і смерті. За несприятливих умов часом починає активніше проявлятися інстинкт смерті. Людина несвідомо починає руйнувати себе. Кожну ситуацію, звісно, треба розглядати окремо, але я вважаю, що, руйнуючи себе, людина не бачить дива.

– Покинувши дім після канікул, студенти, можливо, спочатку відчувають також самотність…

– Насправді, людина ніколи не буває самотня. Самотність – це певна ілюзія. Її варто відкинути й навчитися мистецтву усамітнення, яке є кроком до дивовижності. Наодинці з собою людина може заглибитися в себе, обдумати свої вчинки і вернутися до колективу чи будувати стосунки інакше, осмисленіше.

– Мені здається, що відчуття духовного злету ми забуваємо швидше, ніж події, які провокують його. Своє життя найчастіше описуємо подіями. Може, треба вести щоденник, щоб пам’ятати те й інше?

– Я не знаю сьогодні людей, які б вели щоденники на папері. Більшість веде віртуальні щоденники, блоги-щоденники в інтернеті. Щоденник – корисна річ, бо дозволяє пізнати себе. Оновлення статусів у соцмережах тощо – не крок до дива, а всього лиш спосіб психотерапії.

«Людина фрагментована»

– У своїй книзі Ви описали теорії повсякдення в різних епохах. Чим особлива нинішня?

– Античність та Середньовіччя не знали поняття «повсякдення». Життя було більш цілісне. В Античності людина усвідомлювала себе частиною космосу, не відділялася від природи. В Середньовіччі все, що є у світі, й саме життя сприймали з божественного погляду. Світ був символом Бога. В ХІХ століття людина фрагментує своє життя на сімейне, приватне, професійне, релігійне… Фрагментоване життя вже ділиться на повсякденне і «неповсякденне». Цей поділ зберігся. Сучасна людина намагається дедалі частіше переходити з однієї сфери до іншої, але ніяк не може об’єднатися в цілісність. Ритм життя, особливо в містах, зараз надзвичайно швидкий.

– Чи може людина відкрито протестувати проти схем буденності?

– Власне, це й відбувається, коли молоді люди кардинально змінюють професію. Я сам колись закінчував радіотехнічний факультет Політехніки і відразу вступив на філософський до ЛНУ імені Івана Франка. Мені радили не робити цього. Але з віком ми втрачаємо силу волі щось змінювати.

Ми мали би прагнути революції у повсякденні

– Спроможність боротися з буденністю залежить від національної приналежності?

– Так. Здавна багато українців проживало в селах, були прив’язані до землі. Повторення природного циклу визначало їхнє буття. Людина звикала до повільного повторення пір року, свят, з їхніми традиціями, що лишають деякий простір для творчості. Людина була щаслива в цьому повторенні, відчуваючи себе частиною природи. Замкнуте коло року – символ вічності. У містах час лінійний. Тут ми гостро відчуваємо скінченність буття і намагаємося жити швидко. Так само різняться між собою нації. Українці консервативніші від європейців, вони бояться змін, не хочуть робити революції у своєму повсякденному житті.

– Давня нація – як людина поважного віку…

– Так, українці чекають, що зміни прийдуть згори: від влади, президента. Тягар повсякдення ми терпимо, пристосовуємося. Наприклад, хабарництво стало повсякденним. Якби ми подивилися на себе і задумалися, чи варто так жити далі, то мали б робити революцію в повсякденному житті, а вона, властиво, призвела б до зміни політичного ладу. Якщо кожен не зробить революції у власному повсякденні, нічого не зміниться загалом. Ми замало прагнемо змін, бо кожна зміна – це нове, невідоме. Водночас воно дивує. У буднях як українців, так і європейців, багато прагматичності. Люди живуть найближчими цілями, бо ідеалізм відкидається. Треба, щоб у мене була квартира, в ній – ремонт, дорогі меблі… Йдеться про утилітарні речі, високій моралі місця тут немає. Всі говорять про кризу економіки, релігії, моралі, але це не є проблема в одній із цих сфер. Це криза повсякдення самої людини. Проте буденність нагромаджує потужну революційну силу. Тому гаслом травневих заворушень 1968 року у Франції було: «Зміни своє повсякденне життя – і ти зміниш світ!».