Інформація на цьому сайті не оновлюється. Відвідайте наш новий сайт

Монографія доцента ІГСН Любові Мазур – книжка про те, як людина творить свою історію

«До звичних чинників еволюції – біологічного, культурного, соціального – тепер додався технологічний: технологічні і технічні засоби та можливості, створені людиною, перевершують її як біовид, змінюють її природу і визначають подальшу еволюцію людства. В цьому контексті актуально звучать питання: що є людина, куди ми прямуємо?», – каже доцент кафедри філософії Львівської політехніки Любов Мазур. Її монографія «Самоідентичність особистості як філософсько-антропологічна проблема» брала участь у конкурсі «Книга Форуму видавців 2013».

– Проблема самоідентичності зацікавила мене давно і саме на стику філософії та психології: я закінчила відділення психології філософського факультету, – розповідає Любов Іванівна. – Нині слово «самоідентичність» модне, але досить невизначене: більшість напрацювань – із соціальної філософії, а от ідентичність як антропологічна проблема завжди залишалась «білою плямою». Ця проблема хвилює кожного. Тим більше тепер, коли сучасність (генні технології, віртуальні практики і т. д.) визначила новий пункт, до якого прямуємо, – постлюдина: людина як біовид радикально змінюється під впливом технологічної складової. І це відбувається в умовах кризи культури й особистості, коли нове сприймається як загроза, а майбутнє – як джерело ризику і невизначеності.

– Якими є особливості становлення самоідентичності в сучасних умовах?..

– Особистісна самоідентичність – це не особлива психічна структура, яка відповідає за сталість особистості в просторі, часі; це не даність, а становлення особистістю, тобто спосіб буття, що полягає в неперервному процесі становлення цілісної й автентичної особистості. Людина формує її у ході свого існування. Вона призначена шукати себе, самовизначатись і самореалізовуватись за допомогою різних способів діяльності та практик.

Постмодерн наголошує на плюралізмі, динамічності буття людини, пропонуючи їй безліч готових ідентичностей, які можна приміряти на себе, як одяг, прикидатися ким завгодно, скажімо, ховаючись за різними аватарками… Це має негативні наслідки – дезорієнтація, криза самоідентичності.

– У чому варто шукати точки опори? Що взагалі впливає на процес самоідентифікації?

– У цінностях, ширше – культурі. У своєму дослідженні я відмовилась від пошуків підстав самості у тому, що вона дана людині наперед, оскільки особистісна самоідентичність не є проявом людської природи чи впливу суспільства – людина є сама суб’єктом формування своєї соціальності, розумності, володіння мовою тощо. Тож самоідентичність за формою і змістом є культурною. Культура – це не просто сфера засвоєння і творчого покладання сенсу і життєвих смислів, а сам механізм розгортання історії людини і її способу буття. Самоідентичність є результатом людської взаємодії і спілкування з іншими. Власне, людина як особистість формується через Іншого, і її буття – це відгук на нього. У процесі самоідентифікації задіяний не тільки розум, а весь комплекс людських взаємин зі світом, зокрема емоції. Тож визначальними для самоідентичності є культура і прагнення, зусилля людини самоорганізуватись, щоб реалізувати себе.

У монографії я пишу про «практики себе» – практики, спрямовані на автотрансформацію. Вони виникають ще у первісному суспільстві разом із усвідомленням людиною своєї смертності: ритуали були спробою впливати на потойбічне життя і формувати повсякденне. В Античності існували цілісні програми, що включали й установку розуму, і моральні цінності, і способи поведінки, і тілесні практики. Сократ звертається до свого учня Алківіада: ти залишатимешся таким, як є, чи ставатимеш людиною?.. Отже, ще в давні часи окреслилась основоположна позиція: людиною не народжуються, а стають. Християнство додало до «практик себе» трансцендентне: мета людини – вища за неї саму, тому вона прагне вийти за межі земного життя, власної природи, змінити себе. Пізніше, із секуляризацією, християнські практики (покаяння, молитва) переходять у світську культуру (форма роману в літературі). Нині ж популярними є різні практики, але очевидне бажання людини знайти цілісну програму життя.

– Українські реалії останніх місяців актуалізували тему колективної ідентичності.

– Колективна самоідентичність конструюється. Не нації формують національну ідею, а навпаки. Для нас її сформулював Шевченко. Створив міф народу, звернувшись до колективного несвідомого, спільних для нас усіх символів – козаччини. А от Кирило-Мефодіївське товариство (Шевченко, Костомаров, Куліш) уперше чітко заявило: українська ідентичність є, і вона відмінна від великоруської. Імперська Росія послідовно боролася з цією думкою і у ХІХ, і у ХХ століттях. Це дало свої результати. Крім цього, через відмінні умови життя на різних українських землях на основі єдиного етносу сформувалося два типи ідентичності – «східна» і «західна».

– Майдан значною мірою стер ці відмінності…

– Так. Маємо апелювати до об’єднуючих символів, як-ось Шевченко. Підвищувати рівень культури. І формувати громадянську ідентичність, яка впливає на становлення колективної: саме воля окремих людей жити разом (а не, скажімо, спільна територія) є визначальною.