Інформація на цьому сайті не оновлюється. Відвідайте наш новий сайт

Доцент кафедри політології та міжнародних відносин Микола Бучин: ціну картини визначає виборець

У найближчі вихідні ми не тільки маємо перевести стрілки наших годинників назад, а й спробуємо змінити політичний час у нашій країні – перевести, звісно, вперед. Напередодні позачергових парламентських виборів (26 жовтня) про особливості виборчої кампанії говоримо з доцентом кафедри політології та міжнародних відносин Львівської політехніки Миколою Бучином.

– Які особливості цієї виборчої кампанії Ви можете виокремити?

– Її характер багато в чому визначає позачерговість цих виборів. Кампанія є стислою: кандидати і партії мають досить мало часу, щоб донести свою позицію до виборця. Друге – питання безпеки: війна на сході України не дозволяє провести вибори на територіях, контрольованих бойовиками, і, очевидно, на дільницях, близьких до цих територій. Оскільки вибори є логічним продовженням Революції Гідності, народ очікує певних змін, нових політиків. Це також одна з небагатьох виборчих кампаній, де немає централізованого адміністративного ресурсу, тиску на виборців, кандидатів. Водночас вона «брудна»: фактично весь бруд іде від кандидатів-мажоритарників, які часто задля перемоги не гребують незаконними засобами (підкупи, викладання дезінформації), що пов’язано зокрема і з типом виборчої системи, який нині використовуємо, – змішана.

– Яка виборча модель була б оптимальною для України? Чому?

– Україна має доволі багатий досвід апробації різних виборчих систем: після проголошення незалежності починали з мажоритарної, потім перейшли до змішаної, тоді пропорційної, тепер знову змішана і нині, очевидно, ми в стані пошуку. Помітна ейфорія щодо пропорційної системи з відкритими списками. Але вибір системи не є простим і однозначним. По-перше, кожна виборча система – це завжди певний компроміс: надає переваги чомусь одному і водночас жертвує чимось іншим. Мажоритарна система передбачає стабільність парламенту, відповідальність кандидатів, їхню працю на окрузі, персоніфікацію; водночас існує загроза викривлення результатів голосування, адже є більш сприятливі умови для фальсифікацій. Змішана система в теорії поєднує кращі риси і нейтралізує недоліки пропорційної та мажоритарної, але на практиці не все так просто.

Я люблю порівнювати вибори з картиною. Виборча система – це рамка, яка визначає розмір картини, певним чином впливає на її ціну. Але основна цінність – все ж у полотні, а це, власне, і є самі вибори, їх характер і відповідно результат. Виборча система встановлює правила гри, але тільки учасники виборів визначають, чи будуть вони демократичними: піддадуться виборці маніпуляціям чи ні, дотримуватимуться кандидати, партії правил гри чи ні… Найбільше, звичайно, залежить від виборця, рівня його свідомості, обізнаності, критичності.

На мою думку, для України можливі два варіанти: перехід до пропорційної системи з відкритими списками або ж змішана система, проте зі зміною пропорційної складової до відкритих списків – але, наголошу, лише регіональних. Вибирати відкрито в масштабах цілої країни – і технічно, і фізично важко, при цьому залишались би недоліки пропорційної системи, як відірваність депутатів від округу. Відкритість регіональних списків нівелювала б ці недоліки. Наприклад, на Львівщині виберемо людину, яку знаємо, якій область близька. Окреслені варіанти не ідеальні, але багато недоліків усувають. І знов-таки: без свідомого виборця цінність усіх переваг зводиться до нуля.

– Чи став український виборець критичнішим, зокрема за останній рік?

– Однозначно так. Але наскільки усвідомлено ми мислимо і діємо, покажуть вибори. Це – індикатор. У результаті Революції Гідності політикою зацікавились навіть ті, хто ніколи нею не цікавився. Є і часовий ефект: на кожних виборах отримуємо досвід, принаймні зростає рівень політичної грамотності.

– Активісти руху «Чесно» серед кандидатів у народні депутати нарахували понад 130 осіб, які голосували за «диктаторські закони». Яким є співвідношення старих (тобто депутатів із досвідом), і нових людей, що йдуть у Раду?

– Однією з вимог Євромайдану була перезавантаження системи, тобто кардинальна зміна влади. Ми змінили президента, уряд, старим залишився хіба ще парламент. Маємо не просто переобрати, а суттєво оновити його якість. Позитивно, що нові люди, які балотуються в Раду, в основному молоді, позбавлені тоталітарних стереотипів, мають різні погляди і підходи. Мені імпонує те, що зокрема і Політехніка є кузнею політичних кадрів. Одночасно є й негатив: деякі з активних на Майдані людей, очевидно, просто куплені та є для політичних сил інструментом для піару, підняття рейтингу. Пам’ятаймо і про золоту середину: важлива певна тяглість, передача законотворчого досвіду.

За даними Комітету виборців, у Раду йде 68 нових і 32 старих людей (це стосується лише пропорційної складової й прохідної частини, тобто тих сил, які, за прогнозами, долають 5-відсотковий бар’єр). Тим часом чимало репрезентантів попереднього режиму, не маючи можливості зараз пройти в партійних списках (їх політичні сили втратили популярність), йдуть у мажоритарних округах. Тож ця складова дасть нам більше старих політиків, ніж пропорційна. Щодо мажоритарки Львівщини, виборча кампанія загалом проходить спокійно, немає жорсткої конкуренції (схоже, політичні сили, зокрема провладні, узгоджували свої дії при висуненні кандидатів); кандидати, пов’язані з колишнім режимом, якщо й фігурують, шансів пройти фактично не мають.

– Які обіцянки, акценти передвиборних програм?

– Якщо в країнах сталої демократії передвиборча обіцянка чи програма – це те, що депутат чи партія буде робити, а політика – можливість реалізувати певну лінію, то в реаліях України, де політика є боротьбою за владу, на жаль, не можемо сподіватись, що обіцяне виконають. Якщо політична партія чи кандидат бажає отримати позитивний результат, її програмні вимоги повинні відповідати потребам суспільства, ситуації. Нині всі політичні сили акцентують як мінімум на трьох речах: мир, реформи і зовнішньополітичні орієнтири. Одні політичні сили бачать досягнення миру через ведення безкомпромісних дій проти ворога, деякі закликають до гнучкості, а ще інші, зокрема прихильні до попередньої влади, говорять про те, що українці самі винні та мусять мало не просити миру. Просто змінити владу – недостатньо, треба змінювати всі аспекти суспільного життя (економіку, соціальну сферу і т. д.): деякі сили – за повне, деякі – за часткове оновлення. Провладні політичні сили виступають за Євросоюз, проєвропейську політику, деякі – за вступ у НАТО, повернення Україні ядерного статусу, інші (як Комуністична партія) схильні орієнтуватись на схід, зокрема Російську Федерацію.

– Чим порадите керуватися під час вибору? Як відсіяти «політичний фейк», популізм – на рівні партій і дискусій?

– Висока політична свідомість, політична культура виконують роль своєрідного решета, яке відсіває неправдиву інформацію, популізм тощо. Свідомі громадяни не стануть сприятливим грунтом для маніпуляцій. Для вироблення критичної позиції я радив би багато читати. На Заході популярним є вивчення біографій кандидатів, політичних лідерів: бачимо, ким людина була в минулому, частково можемо спрогнозувати, навіщо йде в політику, чого від неї очікувати. Друге – користуватися альтернативними джерелами інформації: це допомагає зробити аналіз і зрозуміти, чи відповідає певний кандидат нашим інтересам.